Демократія українських вишів, з огляду на прагнення до Європи, потребує перегляду у сторону саме її набуття та розвитку. Наразі виші, які можна назвати демократичними та орієнтованими на студентів, можна порахувати на пальцях. У більшості випадків автономія вишів перетворюється просто на диктатуру ректора одноосібно чи адміністрації колеґіально; саме цим поняття "демократичність" підмінюється із мовчазної згоди студентів та громадських організацій. Говорячи конкретно про студентське самоврядування чи профспілкові органи, треба визнати неабияку їх слабкість у порівнянні із європейськими колегами. 

Якщо в Італії чи Франції студентські профспілки та самоврядування можуть вивести студентів на вулиці у разі незгоди із позицією керівництва вишів чи держави, то в Україні таке можливо лише в переламні моменти історії держави. В європейських державах демократія вищої освіти полягає у тому, що принцип співпраці у вишах переважає над принципом диктату і безгрішності керівництва. Громадські ж організації виконують свою функцію повноцінно, що неодноразові доводять студентські страйки і мітинги проти усіх нововведень влади, які є шкідливими для студентів. При цьому такі страйки у більшості своїй є неполітичними. В Україні за всю історію незалежності можна назвати одиничні випадки, коли громадські організації студентів виконували свою функцію і захищали таким чином студентство без політичних вимог та підтримки окремих політичних сил. Це пояснюється просто: якщо профспілки студентів Європи працюють передусім для молоді, то в Україні все з точністю до навпаки: студенти працюють для того, щоб створити імідж своїй профспілці. Дійсно, у цій ситуації є винятки, але вони дуже рідкі. 

Профспілки студентів, як і студентське самоврядування, перетворюються на "касту обраних", які одразу після набуття посади в організації починають дублювати діяльність вищої влади України, забуваючи про функції громадських організацій та свої зобов’язання. Студенти-громадські діячі дуже часто перетворюються на маленьких Наполеонів та Людовиків XIV, забуваючи про те, що їхня основна місія – докласти усіх зусиль для покращення навчання, дозвілля та побуту студентів, а свої студентські ради чи профкоми перетворюють на закриті елітні клуби, в яких налічується всього до 10 осіб. Яскравий приклад такого абсурду можна навести в Українському державному університеті фінансів та міжнародної торгівлі (УДУФМТ), де студентська рада складається з голови і трьох його друзів, близьких до ректора та деканатів, які перетворили студентське самоврядування на приватну власність, на яку пересічні студенти не звертають жодної уваги, і які просто втілюють в життя рішення керівництва вишу. Про яку тоді демократію і студентське самоврядування може іти мова? 

Прикладом антидемократії у вищій освіті може бути вже згаданий УДУФМТ. Ректор університету є надзвичайно розумною людиною: він жодного разу прямо не виступив проти студентських ініціатив, однак жодного разу їх і не підтримав. Керівництво університету ховаються від відповідальності за усі свої беззаконня: вони так часто позмінно хворіють, що студенти навіть не сподіваються на їх видужання. Хвороби припадають на проблемні ситуації чи критику керівництва. ГоловКРУ неодноразово перевіряло УДУФМТ і кожний раз знаходило якісь порушення, але навесні усе було перевершено знайденими фінансовими зловживання на суму більше 46 мільйонів гривень, після чого ректор університету знову захворів. 

Для порівняння: на забезпечення пільгового проїзду територією України усіх студентів на 2008 рік було виділено 38,3 млн. грн., на усі державні стипендії у галузі освіти, науки і техніки у проекті бюджету на 2009 рік передбачено трошки більше 16 млн. грн., таким містам, як Радомишль і Українка, субвенція на весь 2009 рік – по 1,9 млн. грн. Тому фінансовий "бєспрєдєл", який твориться в УДУФМТ, є, на тлі світової фінансової кризи, особливо цинічним злочином. Студентству протягом п’яти місяців початку року не виплачувалася належна стипендія, сиротам не виділялося належних коштів. В обхід нульового студентського самоврядування, активні студенти організовували страйки, зверталися до Генпрокуратури, Уряду та ГоловКРУ із проханнями припинити беззаконня, за що ініціатор акцій та звернень, Дмитрієв Антон, був переслідуваний та відрахований з університету під надуманим приводом та без будь-яких вагомих причин, а його товариші і друзі – залякані. 

Можна навести ще приклади такої "демократії" вишів. У Рівненському державному гуманітарному університеті самовільно підвищувалися ціни на навчання, яке зупинено було тільки страйком найактивніших студентів під Міносвіти. У КНУ імені Тараса Шевченка у студмістечку роками відбувалося безладдя, студентам огульно підвищувалися ціни на проживання, договори розривалися у будь-який час до обрання ректором Леоніда Губерського. Білоцерківський національний аграрний університет взагалі зарекомендував себе, як виш, який нехтує наказами Міністерства АПК, якому підпорядковується, і колишній ректор якого вважав себе не просто господарем університету, а його власником та розпорядником. І таких прикладів можна навести десятки. Висновок напрошується один: де захисники студентських інтересів, якщо така ситуація є у багатьох вишах? Про яке студентське самоврядування може ітися, коли воно не здатне зробити нічого для подолання "поліцейських режимів" у своїх вишах?

Таким чином, можна зробити висновок, що проблема є дуже серйозною і комплексною. Українській вищій освіті, попри запевнення окремих посадовців, до європейського освітнього простору та цінностей, як із Києва до Мадрида рачки. Звільнення ректорів та деканів не покращить кардинально ситуацію, якщо на їх місця прийдуть такі самі ретрогради і консерватори. Шляхи розв’язання кризи вищої освіти і студентського самоврядування криються у повністю прозорих та прямих виборах усього керівництва. При чому ці вибори мають відбуватися не на Вчених радах чи конференціях, а загальним голосуванням. Що стосується студентського самоврядування, то тут навіть прямі вибори не допоможуть вирішити проблему, якщо законодавчо не закріпити повноваження студентських рад та значно розширити їх повноваження, як це є в європейських державах. Проте і відбір до студентського самоврядування має бути більш кваліфікований, а самі організації треба повернути до студентів обличчям, а не тим, чим вони повернуті зараз. Тільки при законодавчому закріпленні цих ініціатив, конкретному та дієвому контролі широких студентських верств роботи керівництва вишів і студсамоврядування, постійній конструктивній критиці та періодичності змінюваності ректорів, деканів і лідерів студентських організацій можна поволі досягти того, що українська вища освіта підніметься над собою і зможе стати вагомою частиною європейського співтовариства.