В саду осінньому,
серед жовтих листків,
у сні не останньому:
сні почуттів,
падає листя,
минає життя;
одна річка чиста,
одне почуття
завжди існують,
душу лікуючи;
ніжно цілують,
міцно тримаючи…
В цей сон зазирни,
як матимеш час;
собі поверни
найкращу з прекрас;
знайди там те щастя,
яке хочеш ТИ;
тримати не бійся
це світло завжди…
Там страху немає,
немає й страждань;
там листя літає
і пил тих бажань,
якими живеш,
для яких народився;
якими живеш,з якими молився…
І ніч там буде,
і буде день:
світло усюди,
а потім ніде.
І хтось напевно себе там знайде,
і хтось напевно зможе відчути
що таке радість і що таке сміх…
Це миті свідомість.
Це сон серед снів…

Поцілуй мене ніжно
заплющивши очі;
заснути не страшно
мені серед ночі:
вона самотня,
вона одна;
це дика безодня,
та ще й дурна,
а ти… ти…
це листя не потрібне
і в Рай квитки:
сміття лиш дешеве,
не ключ до мети,
коли поруч ніжна ти…
Прекрасний цей сад,
прекрасні дерева,
немає тут вад,
лиш одна проблема:
як мені доторкнутись до тебе,
якщо це лиш сон, якщо ти лиш тінь;
і ось вже тане дорога на Небо…
і ось ясне світло серед темних видінь…
І слова вже як хмари,
і мрії мов дим;
сльози палають
з ім’ям твоїм.
Крики рвуть листя,
і серце рвуть;
світло, в муках, заперечує суть…
Згорів сад, розсипались сходи,
щастя на втому обернулося вмить;
там за гратами ранок усюди,
але попіл в душі ще горить…
Болить голова,
втомлені очі;
моя душа
свободи хоче…
Я - тінь почуттів,
пристрасті мить.
Я - сон серед снів,
хоч душа кричить…
Від відчаю кричить,
від розчарувань;
Кричить від проклять
і сподівань.
“Як мені доторкнутись до тебе?” -
думка ця розпочинає мій скон…
Заберіть цей ранок холодний від мене,
дозвольте побачити сон…