Тепер не знаю куди йти, 
стою, повітря хапаю ротом, 
i вже в мене нема мети, 
неначе паралізувало током, 
ще вчора летів немов на крилах, 
щоб посмішку її побачить, 
сьогодні i кроку зробить не в силах,
нічого мої почуття не значать,
спустошена, скалічена душа,
холодна i люта там зима,
безвихiд там i темнота,
а на очах бриньчить сльоза,
від болю що серце навпіл крає,
бо в ньому любов жива, 
і серце ще не знає, 
що ця любов випита до дна, 
яскрава зірка її згасає,
а воно дурне чіпляється за неї,
із грудей рветься,
не може жити без неї,
безжалісно за неї б'ється 
i кров’ю умивається, за нею,
не можу вирвати я любов із серця,
що спричиняє нестерпний біль,
занадто близько я до серця,
кохання це пустив,
занадто глибоко в душі, 
живе надія в самоті, 
занадто щось стискає груди, 
рвуть серце почуття занадто люті,
не можу я тепер йти,
стою, хапаю повітря ротом.