«Чому, сказати, й сам не знаю,

Живе у серці стільки літ

Ота стежина в ріднім краю,

Одним одна біля воріт», —

такими задушевними рядками висловив поет-пісняр Андрій Малишко глибоке синівське почуття любові до своєї землі, яка зростила його, вивела в люди, навчила любити життя, працю, природу, пісню, мову...

Стежина в ріднім краї... Небо єдиної в світі батьківщини. У кожного вони свої, неповторні, але однаково дорогі.

Для когось — це вулиця, де промайнуло дитинство; для когось — великий двір, де вечорами бриніла гітара і мелодійний голос співав про перше кохання; для когось — це звичайна сільська хата з кущем калини під вікном, з чорнобривцями, що посіяла матуся, з рушниками на покуті — в кутку над образами.

Рідна земля — це наша мала батьківщина, де ми вперше почули мамину колискову, пізнали перші радощі й перші сльози, перші перемоги й поразки...

Рідною є для нас та земля, де ми народилися. Цю землю не вибирають, як не вибирають своїх батьків. Це скарби, даровані Богом.

Я не розумію людей, які кидають свою батьківщину і шукають щастя в чужих землях, знаючи, що рідна країна потребує їхньої любові, праці, відданості.

Любов до вітчизни називають патріотизмом. Це дуже сильне почуття, яке дає людині змогу витримати найскладніші випробування, перетерпіти лихоліття, здійснити найвищий подвиг в ім'я свого народу.

Рідна земля дорога для нас і тим, що жили тут наші предки — горді й вільнолюбиві, які не віддали свій край чужоземним загарбникам-завойовникам. Кров'ю своєю, своїм життям захистили його, передали нам у спадок як дорогоцінний скарб, зберегли для нас рідну мову — співучу, неповторно чарівну.

Наша земля — Україна. Любити її — це значить кожним своїм вчинком, кожним помислом вірно служити їй. Мало говорити, що ти патріот, — треба патріотом бути.