Вирішив якось Господь наділити всіх дітей світу землями. Усіх наділив, усім  відплатив по заслугах. І вже хотів був Господь йти відпочивати від праці, як раптом на зустріч йому піднявся юнак – високий, широкоплечий, гарний, але дуже змучений. Руки закуті в ланцюги, ноги поранені, зотліла сорочка ледь тримається на плечах.

-         Хто ти? – запитав Всевишній.

-         Я – полонений, - відповів юнак, - дивом вирвався з ненависного полону і немає в мене батьківщини, де б я міг прихилити голову.

-         Що ж робити? – затурбувався Господь. – Чим  зарадити твоєму горю? Я всі землі роздав, нічого не залишилося.

Зітхнув юнак тяжко і вже збирався йти, але Господь підняв десницю і зупинив його:

-         Є в мене окрайчик землі, для себе приберігав. Віддаю свою землю тобі і  твоєму народові. Бери, бережи її, цінуй і охороняй від ворогів, люби її всім   серцем і вкладай душу, працюй самовіддано і віддасться тобі сторицею, тому   що це Божа земля...