Мабуть, треба почати з того, що я люблю поезію, отже і улюблений вірш у мене не один. Щоразу це один зі збірки, яку я прочитав (а може бути так, що збірка є, а вірша для мене немає).

То ходив під впливом Івана Драча: «Через ліс-переліс, Через море навкіс Новий Рік для людей подарунки ніс», там далі про дядька Кирила, якому дамі були крила, але заворожили саме два оті перші рядочки... Потім до рук потра­пляють вірші канадського поета (у російському перекладі) Джо Воллеса, а там... От слухайте:

Размер тюремного окна

Пять дюймов с чем-то вышина,

Три с чем-то дюйма ширина

Примерно.

Но сквозь железный переплет

Я вижу звездньїй небосвод

Безмерный.

А небо, судя по окну,

Три с чем-то дюйма в ширину,

Пять дюймов с чем-то в вышину

Примерно.

Як точно тут передано найголовнішу якість людини: будь-який предмет збільшувати чи зменшувати у своїй уяві за власним бажанням, залежно від об­ставин. Три частини у цій мініатюрі, причому перша і третя частини майже од­накові. Тільки перші рядки називають предмет, про який йтиметься.

Небосхил, хоч би й за ґратами, безмежний. Людина, вікно, небо... І ритм, який хитається у такт людській ході у невеличкій камері три на три, де прогу­лянка вздовж стін завжди переривається біля вікна.

Вірш написаний поетом у в'язниці, де йому довелося побувати з політичних мотивів. Проте у вірші немає розпачу, чи остраху, чи слабкості.

Більше нічого не розповім про цей вірш, бо ще не збагнув його, скоріше, він володіє мною. Його загадка у четвертому рядку кожного катрена, де всього одне слово начебто обриває думки і слова автора.

Взагалі, важко сказати, чому цей вірш мені до вподоби...