З журбою радість обнялась...

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?!

О. Олесь

Журба підіймається хвилею з глибини душі, злітає вище... вище... квилить чайкою, її стогін обривається на найвищій ноті... Аж ось під срібний спів со­ловейка розцвітає небаченої краси квітка, розливаючи навкруги дивний аро­мат. Ім'я цієї квітки — Радість. Незабаром кришталево чисте тьохкання со­лов'я навіває серпанком сум, від якого солодко щемить серце. Пісня соловейка розсипається низкою мерехтливих перлів і зачаровує все навкруги. У цій пісні поєднались Журба і Радість, вони сплелись в єдине ціле, і роз'єднати їх не­можливо.

Так само Радість і Журба злились у віршах мого улюбленого поета Олексан­дра Олеся — тонкого лірика, співця краси й сили кохання, поета надії і віри, ча­рівним словом якого на струнах серця видобувалися наймелодійніші звуки, ви­ражалися найсвітліші людські почуття:

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмілій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

Вірші Олександра Олеся забарвлені глибоким ліризмом, він намагається пе­редати сприйняття природи через гру звуків і барв. Для нього поезія і музика становлять єдину стихію:

Хтось ударив без жалю по серці моїм, —

І забилося серце в вогні золотім...

І посипались іскри ясні,

І в дзвінкі обернулись пісні.

Поет вважає, що саме музика може найтонше передати стан душі, боротьбу й суперечність людських почуттів. Через те поезія Олеся сповнена загадкових рит­мів, мелодій, тонів і легкості, стала невичерпним джерелом наснаги для компо­зиторів. Понад вісімдесят відомих композиторів різних національностей покла­ли Олесеві рядки на музику. Чарами слова й музики торкаються найпотаємнішх струн душі пісні на його слова: «Чари ночі», «Айстри», «Літньої ночі», «Ой чого ти, тополенько, не цвітеш...», «Любов».

Провідною ідеєю багатьох творів О. Олеся є гармонія людини і природи. Він надзвичайно яскраво змальовує природу: «захмарене небо» та «гори високі, сріб­ло снігів», «зорі у воді» та «трави шовкові, сонячні дні». У багатьох своїх віршах поет зображує тварин та рослини як людей. Разом із ним сміються і плачуть, ра­діють і сумують солов'ї, жайворонки, голуби, лебеді, орли:

Сон... але всю землю збуде

Жайворон-гонець...

А його троянди, айстри, проліски, нарциси, маки ніби відзначають «весільне свято квітів». Ці ніжні квіти мають, як і люди, почуття, вони тендітні та вразливі:

І марили айстри в розкішнім півсні Про трави шовкові, про сонячні дні, — І в мріях ввижалась їм казка ясна, Де квіти не в'януть, де вічна весна...

Поезіям Олександра Олеся, чим вони мені й подобаються, властиві тонке художнє сприйняття світу, загострена чутливість, всепоглинаюче поривання до краси і щирий ліризм. Особливо це відчувається в його збірці «З журбою радість обнялась». Олесь — майстер півтонів, і тому у своїх віршах він не шукає яскра­вих і сильних виразів для свого почуття, він навіть не звіряється читачеві до кін­ця. Навпаки — він вдовольняється легкими натяками і обрисами:

Поглянь у душу: там, в труні,

Лежить любов моя розбита,

Парчею срібною покрита

І вбрана в квіти весняні.

Про що б не писав О. Олесь, — про кохання чи природу, Батьківщину чи на­род, — у всіх його творах Журба і Радість утворюють феєричний тандем. Олесь лишив після себе величезну спадщину, у якій журливий настрій переплівся з ра­дісною вірою в щасливе майбутнє. Палаючим метеоритом пронісся Олександр Олесь небосхилом української літератури і залишив по собі яскраві снопи іс­кор — неповторні поезії.