Скажи, ти віриш у кохання, яке приходить тільки раз? 
Чи в долі є лише страждання, що заготовані для нас? 
Не думай… просто так питаю… бо я вже відповідь шукав… 
І що було б також не знаю, - якби тебе тепер не знав… 

Завжди я вірив у кохання, не раз у ньому потопав. 
Не знало серце про страждання, ніхто його не розбивав. 
А почуття це швидкоплинне, - для себе висновок зробив. 
І не одне гаряче серце в пориві пошуків розбив. 

Невже так сильно помилявся?! Невже я все не врахував?! 
І з кожним днем все більш здається, що я раніше не кохав. 
А може ти прийшла не випадково в моє розмірене життя. 
Неначе квіточка ранкова, не дай пропасти в забуття. 

Сумую дуже за тобою, бо вже не бачились давно. 
В душі прокинулась тривога… «А може тобі все одно?..» 
Думки стараюсь відганяти, вони отруюють життя. 
Себе я переконую у тому, що ти сумуєш, як і я. 

Вночі приходиш ти до мене, і ми цілуємось… у сні. 
Кругом цвітуть сади зелені, в яких співають солов’ї. 
І ми одні на цьому світі… Мене міцніше обіймай!.. 
Та жаль, що це все тільки мрії, людська душа бажає в рай. 

Я вірю! Будемо щасливі, знайдемо місце на землі, 
Так, ніби, ми дві половини одної цілої душі… 
І пояснити я не зможу, чому так довго я вагаю? 
В розлуці врешті зрозумівши, як сильно я тебе кохаю!