Чи замислювались ви над тим, яку роль у вашому житті відіграють ввічливі слова? Я — так. І ось що виявилося.

Якщо до людини звертаються ґречно, вона і сама буде ґречною з тобою. Су­діть самі.

У нас у класі є один хлопчик. Він увесь час говорить грубі слова. Не знаю, чому. Можливо, його батьки так розмовляють. Тоді мені шкода його. Мої бать­ки ніколи не вживають у розмові грубих слів.

На околицях мого міста багато лісів. У самому місті є великі красиві парки й сквери. Дуже часто там можна побачити білочок.

Восени ми із мамою гуляли в ботанічному саду. «Дивись, яка краса!» — рап­том зупинила мене мама. Була осінь, листя вже облетіло. Тонкими гілочками біля самої верхівки великого дерева стрімко пересувалася білка. Витягуючи тон­ке руде тільце, розпушивши хвіст, вона легко скакала з гілки на гілку, з одного дерева на інше. Здавалось, ось-ось не втримається, впаде. Нічого подібного!

Відкиньте ж гіршу частку свого серця

І з кращою живіть — життям чистішим.

В. Шекспір

Споконвіку триває протистояння добра і зла — двох категорій, таких само протилежних, як життя і смерть, кохання і ненависть, світло і темрява, христи­янство і язичництво.

Здавалося б, ці поняття несумісні і можуть існувати лише як протиставлен­ня одне іншому. Але це не так. І добро, і зло співіснують у людській душі, роз­риваючи її на шматки.

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня...

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я.

(Олексанр Олесь)

Виключити з життя дружбу все одно, що позбавити світ сонячного світла.

Цицерон

Однією з основних духовних потреб людини є спілкування. Спілкування з тим, кому можна довіряти, хто завжди зрозуміє та підтримає, на кого можна по­кластися у будь-якій життєвій ситуації. Саме таким і повинен бути справжній друг — щирим, відданим, порядним. У великому світі людині важко знайти собі такого друга, але ще важче — не втратити його через якусь дрібницю, не «роз­міняти» стосунки з ним. Справжнім є саме той друг, із яким разом пройшли і радощі, і печалі, і який і в радощах, і в печалях залишився поруч.

Рушай же з вірою до правди напрямки.

Л. Верлен

Вибір професії — це велика відповідальність. Відповідальність перед батька­ми, перед суспільством, та найголовніше — перед собою. Відповідальність перед собою, мабуть, найважливіша, і полягає вона в тому, щоб обрати саме свій шлях і ним йти. Бо тільки сама людина може побачити, до чого в неї більший хист, до чого відчуває вона покликання. Кожен відчуває, що йому легше «дається» і, отже, чому зможе присвятити життя. І тут найважливіше — не схибити.

Іди своєю дорогою, і нехай люди говорять, що завгодно. (Дайте).

Куди поділися римляни? Рим стоїть на місці, Вічне місто зберігає витвори стародавніх часів, але римлянин не йде вулицями. Тут живуть італійці. Римлян нема: вони втратили свою латину, свою мову, змінили її на іншу, хоч і близьку, проте іншу — і народу не стало.

Нещодавно читав, що вчені спостерігали за людиною в момент смерті, і по­мітили, що цієї миті людина втрачає сім грамів ваги. І дійшли висновку, що то і є маса душі. Непомітна втрата, але то втрата життя. Так і римляни залишили по собі міста, винаходи, шедеври архітектури і мистецтва, наукові відкриття — усе, що складає «тіло» народу, але втратили душу...

Існує така легенда. Роздавав Господь свої ласки. Коли прийшла Україна, залишилася тільки пісня. Віддав Господь Україні пісню, і понесла вона її в народ. Ось чому українська пісня сама прекрасна у світі: вона від Бога. Коли звучить українська пісня, то співає душа народу:

«В піснях – і труд,  і даль походу.

І жаль, і успіх, і любов,

І гнів великого народу,

І за народ пролита кров!»

(М.Рильський)

Дійсно, в піснях вкладена вся доля українського народу. Важкою, суворою, трагічною була ця доля. Хіба можливо викреслити з історії нашого народу звірства, руйнування татарських і турецьких ханів? Її віддавали на поталу і Литві, і Польщі, Австрії, московським царям. Але піднімалися мужні, вольнолюбні люди – козаки, щоб врятувати рідну землю від поневолення. Народ не корився. Вся історія українського народу складається з мужньої боротьби за своє національне визволення, становлення державності. Селянсько-козацькі повстання, національно-визвольна боротьба українського народу в 20-30х роках ХVІІ ст., 1648-1657 рр., національно-визвольний рух 1930-1950 р. під приводом С. Бандери – це деякі сторінки цієї багатовікової боротьби.

Вiд чого ж залежить ота доля, отой шлях? Що це - Фатум? Чи, може, творiння рук людських?

Героїня повiстi О. Кобилянської "Царiвна" зумiла стати царiвною своєї долi. На жаль, це вдається далеко не всiм. I знов - вiд чого це таки залежить?

Думаю, вiд того, у чому людина вбачає сенс свого життя. Що робить головним: добро чи зло? Альтруїзм чи егоїзм? Звiсно, вибiр залежить i вiд умов життя, i вiд виховання, навiть трохи вiд генетичної спадковостi, але усе ж таки головним чином вiд власної волi людини.

Вiд цього вибору залежить, яке життя ми проживемо, вiд того, яким було життя - який слiд ми залишимо по собi. Про когось згадувати гидко. А при згадцi про iнших комусь стає теплiше на душi.

Рiдна українська мова - це основа нашої безмежно багатої культури. Класична українська лiтература, починаючи вiд Шевченка чи навiть ще й вiд Котляревського, показала нам приклад того, як треба ставитись до народної мови, цього ясного i справдi цiлющого для художника джерела. До велетнiв української нацiональної культури безперечно належать Тарас Шевченко, Iван Франко, Максим Рильський. Шевченко ввiбрав у себе могутнiй волелюбний дух українського народу. У своєму "Кобзарi" народний спiвець вiдобразив цiле море народного горя, невольницький поклик до помсти й порив до свободи, чарiвну красу української пiснi. Вогненною пiснею та вiщим словом повернувся поет до рiдної своєї України. Вiрнi традицiям великого Кобзаря, класики нашої лiтератури створили в цей час такi всесвiтньо вiдомi шедеври мистецтва слова, як соцiальнi повiстi й романи (Панас Мирний), драми й комедiї (I. Карпенко-Карий), поезiю i прозу (Iван Франко), громадянську лiрику i публiцистику (Павло Грабовський). Цi письменники боролися за чистоту й яскравiсть лiтературної мови, за високу художню майстернiсть.

"Україна - це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, методові та молочнії річки...

Україна - розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять золоті зорі...", - такими чудовими словами описав Степан Васильченко свій рідний край.

А й справді! Хто хоча б раз у житті бачив зелені гаї, вишневі сади, чув спів дзвінкоголосих птахів, зустрічався з працьовитими українськими людьми, милувався їхньою солов'їною мовою, той може гордитися, що побував у такому чудовому краї.