стилі україн­ського бароко, для якого характерні блискучість, величність, різнокольоровість фарб. Найвищою спорудою є дзвонарня. Вона сягає приблизно 300 м заввишки, і щоб піднятися майже до самої верхньої частини, треба подолати 400 сходинок.

Києво-Печерська лавра є одним із найдорожчих скарбів українського наро­ду, і тому, щоб не загубити його, треба берегти її як своє життя, родину, душу.

Київський князь Ярослав правив Руською землею довго та вдало. Тому на Русі та в інших землях його прозвали Мудрим. Свою столицю — Київ — князь прикрасив не гірше від Константинополя. Три кам'яні брами вели до міста. Най­красивіша з них називалась Золоті ворота, тому що позолочена мідь вкривала їх стулки. Дехто натякав князю на його марнотратство: навіщо та позолота? І на­віщо церкву поставлено на пагорбі?

    Цей напівжартівливий вислів Франца Кафки відомий, напевно, далеко не всім. Але звичайно його зміст зрозумілий всім. І чи справді повністю зрозумілий? Адже тоді постає питання, що таке краса? Ми щодня зустрічаємось з цим поняттям але ніколи, мені здається, ми не задумувались чи справді ми можемо з першого погляду побачити та розпізнати справжню людську красу. Краса! Перша асоціація, мабуть, у кожного з цим словом – це щось гарненьке, привабливе. Але  якщо слово краса стоїть поряд з словом людська, згідно з мною проведеного опитування 33% людей відповіли, що миттєва асоціація в них з цим словом – це зовнішність людини.

Життя кожної людини безцінне вже само по собі. Й тому, що воно є найскладнішою формою існування, й тому, що воно унікальне й неповторне, й тому, що воно скінченне і поки що таке коротке.

         Життя - це безцінний дар, який людина одержує при народженні. Проте як вона зуміє розпорядитися цим даром - залежить від неї самої. Життя можна витратити на різні задоволення, на те, щоб отримати якомога більше приємних вражень і насолод. Але від такого життя можуть залишитись тільки приємні спогади, які є малою втіхою в старості.

Моя рідна мово! Красо моя! Як мелодійно та лагідно ти звучиш, як трепетно торкаєшся найтонших струн нашого серця. Ти схожа на чарівний спів солов’я, який своєю піснею благословляє світанок. В тобі злилися всі поривання людської душі: невтішний сум та безмежне щастя, непримиренна ворожнеча та всепоглинаюча любов. І як же  ти все це вміло поєднуєш, створюєш з усіх цих тендітних поривів людської душі довершену та досконалу мелодію!

Стародавня Греція найбільш відома своєю довготривалою та кривавою війною. Війна йшла мі Грецією й містом, Троя. Вона називалася Троянською війною. Вона почалась так.

На горі Олімп боги і богині святкували. Підступну богиню на ім’я Еріс не покликали на вечірку. Це її сильно роздратувало. Еріс сховалася з золотим яблуком поблизу. На яблуці вона написала: "Для найкращої” та кинула в саму гущину святкуючих.

26 квітня 1986 року. Ту мирну весняну ніч на берегах Прип’яті люди ніколи не забудуть. Вона була такою тихою, такою теплою і ласкавою. Саме в цю ніч почався відлік часу далеко не мирний, а бойовий і аварійний.

         У пам’яті українського народу - це день чорнобильського лиха, болю, суму, пересторог, забути його чи викреслити із пам’яті нації – неможливо.

         Країна ще нічого не знає.

         Довгі тривожні дні, правда придушена муром мовчання.

         Ще скільки часу буде потрібно, щоб реально осмислити те, що трапилося. А смерть уже відкрила свій чорний рахунок і забрала найкращих. Людство дізнається їхні імена згодом.

Вирішив якось Господь наділити всіх дітей світу землями. Усіх наділив, усім  відплатив по заслугах. І вже хотів був Господь йти відпочивати від праці, як раптом на зустріч йому піднявся юнак – високий, широкоплечий, гарний, але дуже змучений. Руки закуті в ланцюги, ноги поранені, зотліла сорочка ледь тримається на плечах.

-         Хто ти? – запитав Всевишній.

-         Я – полонений, - відповів юнак, - дивом вирвався з ненависного полону і немає в мене батьківщини, де б я міг прихилити голову.

-         Що ж робити? – затурбувався Господь. – Чим  зарадити твоєму горю? Я всі землі роздав, нічого не залишилося.

Зітхнув юнак тяжко і вже збирався йти, але Господь підняв десницю і зупинив його:

-         Є в мене окрайчик землі, для себе приберігав. Віддаю свою землю тобі і  твоєму народові. Бери, бережи її, цінуй і охороняй від ворогів, люби її всім   серцем і вкладай душу, працюй самовіддано і віддасться тобі сторицею, тому   що це Божа земля...

У мові всіх народів світу немає слова святішого, ніж «мати». З першої миті життя схиляються над нами обличчя матерів. У тривозі й любові, в замилуванні й надії вдивлюються вони в своїх дітей, сподіваючись і бажаючи щастя синам і дочкам. Усім своїм життям і працею, прикладом і вихованням утверджують у нас кращі риси людскості й добра.