Шановний пане В’ячеславе, від дня посвяти перших вступників у студенти Університету "Києво-Могилянська академія" минуло вже 16 років, це майже стільки, скільки існує незалежна Україна. Як Ви оцінюєте ці роки для "Києво-Могилянської академії"? Чи вдалось досягти того, що закладалось у концепцію Університету. У той же самий час, як ці роки позначились на рівні сучасної української вищої освіти: одні стверджують, що він знизився, інші – навпаки, підвищився. Яка Ваша точка зору з цього приводу? У чому Ви вбачаєте плюси, а в чому мінуси сучасної вищої освіти?

– Нещодавно я перечитував першопочаткову концепцію відродження Києво-Могилянської академії, написану мною на початку 1991 року, тобто ще за існування СРСР. Вона сьогодні виглядає наївною в багатьох аспектах, романтично-закличною, але, водночас, фундаментально-прогностичною стосовно того, як розвиватиметься вища освіта ХХІ століття. Нам пощастило тоді відчути пульсуючий нерв потенційного розвитку, реально побачити перспективу, яка вимальовувалася в тогочасній світовій освітній системі. І коли аж у 1998 році чотири європейські держави започаткували так званий Болонський процес, підписавши декларацію про це в найдавнішому в світі університеті, ми, навіть не без деякого подиву, побачили, що практично всі принципи, які вирішили застосувати кращі вищі школи Європи, в нас уже працюють від самого початку. Тому, коли мене сьогодні запитують: "Як ви впроваджуєте болонські принципи?", я щиро відповідаю: "Ніяк. Ми їх не впроваджуємо". Ми справді давно працюємо за ними. Очевидно, це одна із вагомих складових нашого успіху. Бо найважливіше в усьому – мати вивірену концептуальну модель, а не шарпатися від одного модної інновації до іншої.

Поясню на конкретному прикладі, як це часом відбувається в Україні. Якийсь десяток років тому, не порадившись із педагогами-практиками, не провівши експериментальної перевірки, не проаналізувавши можливі наслідки, Міністерство освіти здійснило реформу: перевело шкільні оцінки з п’ятибальної на дванадцятибальну шкалу. Так, подібне існує в інших країнах. І я навіть розумію мотиви реформаторів. Начитавшись різних статей (та не вчитавшися в них!) наші активні діячі від освіти вирішили, що не можна "травмувати" двієчника, бо це негативно впливає на нього, треба, мовляв, щадити самолюбство дитини. Отож нехай диференційовано за широкою шкалою вчитель оцінює знання учнів. При цьому навіть останній ледащо чи нездібний до навчання все-одно буде атестований зі своєю низькою оцінкою. І не ставатиме другорічником. А вчителі, мовляв, знатимуть, що він "телепень" чи "пень"… Зате дитинку не будуть "травмувати". 

Інша "інновація" полягала в тому, що (для підняття престижу!) усі технікуми та професійні школи стали величати вищими закладами освіти І-ІІ рівнів акредитації. Саме тому ми маємо вишів майже стільки, скільки в цілій Європі, взявши разом усі країни, що до неї входять! І пішло ж їх плодитися, тих вишів, ледь не в найвіддаленішому селищі, не кажучи вже про містечка! Як колорадські жуки. Кожне задрипане (вибачте!) училище перетворювалося на академію, і не яку-небудь, а обов’язково міжнародну, а то й міжпланетарну… І готувало вже воно не слюсарів, токарів, сантехніків… Пропонувалися дипломи менеджера, юриста, фінансиста, сюпервайзера, міжнародного дипломата, екаунтера, піарщика, перукаря, податкового інспектора, постового ДАІ… Хіба що рекетирів не називалося в подібних переліках. І що найдивовижніше – всі вони якось діставали ліцензії на освітню діяльність. А отой наш "телепень" знав, як туди вступати. Й усі стали з вищою освітою. Сьогодні, відмінивши суцільну грамотність, ми намагаємося досягти суцільної вищої освіти. А міністерство готове на нові експерименти. Пригадую, як на одній нараді в Донецьку, присвяченій застосуванню в Україні болонських принципів, заступник міністра жваво доповідав про всі здійснені й плановані інновації. Одною із успішно реалізованих він назвав "овишування" всіх навчальних закладів підряд, а в перерахунку дій на майбутнє планувалася ще одна реформа – виведення технікумів та училищ із розряду "вишів"… Ні дня без новацій!

Що ж відбувається далі. З 2008 року вводиться основний критерій успішності випускника школи – зовнішнє незалежне тестування. За ним єдиним відбувається і прийом до вузів. Причому результати навчання в школі (тобто оцінки в атестаті) не мають ніякого впливу на перебіг вступної кампанії! Ось ми і приїхали з дванадцятибальною "інновацією" – вчителі б’ють на сполох: окреслюється тенденція до обрання учнями для серйозного вивчення лише тих предметів, з яких вони планують проходити незалежне тестування. Отже зі школи вийдуть недоучки. А тим часом у нас дев’ять сотень вищих навчальних закладів. Скоро місць у них буде більше, ніж випускників шкіл.

У цьому сенсі сьогодні українська вища школа загрожена найбільше. Треба рішуче припинити продаж дипломів. Навчальні заклади повинні пройти якнайсуворішу, за міжнародними стандартами, атестацію. Звісно, ринок і так це зробить у майбутньому, але навіщо чекати, коли можна діяти. Адже сьогодні вже накопичено цікавий досвід добрим десятком провідних університетів України. У цьому я бачу позитивні зміни за останні півтора десятиліття – вища школа стала європоцентричною, спрямованою на осягнення передових здобутків у світовій освітній галузі.

Основний мінус, на мою думку, полягає в тому, що мур між серйозними науковими дослідженнями і навчальним процесом і надалі ставить перепони взаємодії, взаємозбагачення науки і освіти.

Що ж стосується того, чи вдалося здійснити першопочаткову концепцію відроджуваної Академії, то я скажу так: ця концепція справдилася. Але за сімнадцять років ми складали вже три стратегічні плани розвитку НаУКМА, два з яких виконані, а третій (до 2015 р.) реалізується нині. Ця концепція дуже рухлива, динамічна у виконанні, проте строго підпорядкована стратегічному баченню. Не можна бути рабом своєї концепції. Треба мати сміливість коригувати її, а то й руйнувати, коли процес її втілення цього вимагає. Я навіть одну із своїх доповідей на наших щорічних наукових конференціях назвав "Конструктивна деструкція першопочаткової концепції відродження Києво-Могилянської академії".

 Сучасна українська вища освіта перебуває у стадії трансформації. Як Ви вважаєте, чи "в ногу" іде цей процес із трансформаціям, що відбуваються в інших сферах суспільства, чи відповідає суспільним потребам і державним інтересам?

– Як ви бачили, я вважаю, що трансформація у сфері освіти багато в чому відбувається неадекватно суспільним потребам і державним інтересам. Проте тут закид насамперед слід адресувати нашому вищому політичному керівництву: коли не вибудовано стратегічної концепції державного будівництва, то в окремо взятих галузях (як от освіта і наука) зміни будуть спорадичні й неоднозначні. А незрідка й продиктовані політичною кон’юктурою.

Які завдання, на Вашу думку, мають виконувати "класичні" (визнані) університети, такі як НаУКМА, НТУУ "КПІ", КНУ ім. Шевченка, Львівський національний університет ім. І. Франка, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, і в чому їх принципова відмінність від "звичайних"?

– Класичні університети повинні готувати фундаментально підготовлених випускників, які можуть працювати на перетині проблемних комплексних завдань, що їх ставить науковий, гуманітарний, технологічний розвиток людства.

На Вашу думку, в добу високих технологій вища освіта першочергово має формувати гуманітарне (чуттєве) чи раціональне світосприйняття у особистості?

– Вища освіта повинна давати людині необхідну для її професійної діяльності суму знань, але насамперед навчити здобувать необхідні знання щодень, бо сума усієї новітньої інформації примножується сьогодні, якщо так можна висловитися, у супергеометричній прогресії. Що ж стосується впливу високих технологій, то не вони визначають гуманітарну сутність людини. Високими технологіями для свого часу були виготовлення металевої сокири, винайдення числа "нуль", створення таблиці множення, перший політ людини, перше занурення в кілометрові океанські глибини тощо. Тому студента вища школа повинна виховувати в умовах, коли найвищою і непохитною цінністю є свобода людини. В усьому. Тільки це зможе утримати людство від самознищення, яке, хоч як це парадоксально, несе в собі раціо.

Наразі гостро стоїть проблема рівня освіти серед сільської молоді. Який відсоток студентів НаУКМА закінчили сільські школи?

– Справді, діти в селі й у місті поставлені в різні умови шкільного навчання. Це проблема державної ваги. Тут багато що треба міняти, адже відомо, що в Україні більшість талановитих учених, митців, літераторів, артистів, політичних діячів – вихідці із села. Вони, попадаючи до університетів, швидко наздоганяють своїх перевесників-городян, а потім і показують значно вагоміші результати в навчанні. Але їм треба потрапити до університету. Тут не можна застосовувати ніякі квоти. Це – аморально. І насамперед стосовно тих самих сільських дітей. Адже це часто є першим кроком до того суспільного прошарку, що, скористаймося образом Олеся Гончара, потім усе життя хвалиться своїми латками на штанах.

У перші роки діяльності відродженої Києво-Могилянської академії у нас навчалося всього 0,5% випускників сільських шкіл, що нас надзвичайно турбувало. Тоді ми відкрили підготовче відділення з пільгами (щодо оплати за навчання) для сільських дітей. Результати є. Хай це ще не той рівень, якого слід досягти, але сьогодні в НаУКМА навчається 6,5% вихідців із сільської місцевості. Але, повторюю, це насамперед державна проблема. Дуже добре, що сьогодні на повен голос заявлена вимога Президента забезпечити рівний доступ до вищої школи всім бажаючим. Але, насамперед, треба забезпечити рівні умови одержання середньої освіти!
В цьогорічних публікаціях Ви неодноразово наголошували на тому, що зовнішнє тестування (ЗТ) оцінює лише суму знань випускників, проте нехтує потенціалом, здібностями особистості. Які, на Ваш погляд, інновації були б корисні в процедурі проведення ЗТ наступного року?

– Я вкотре повторю, що є прихильником уведення зовнішнього незалежного тестування і вважаю це найбільшим успішним реформаторським кроком Міністерства освіти і науки за всі роки незалежності. Проте я постійно підкреслюю, що це слід розглядати лише як перший крок на довгому шляху вироблення системи тестування в Україні. Якщо на цьому зупинимося, це означатиме профанацію ідеї. Є величезний світовий досвід, який ми ще не знаємо або осягли набокувато, не із першоджерел, апологетично до окремих рис системи тестування і до того ж іґноруючи протилежні підходи до оцінки знань і здібностей випускників школи. 

Тому, на мій погляд, треба, далі розвиваючи технологію зовнішнього тестування, провести кілька пілотних експериментів, під час яких перевірити інші можливості. Без цього ми років через п’ять попадемо в глухий кут. Скажімо, американці, чий досвід лежить в основі нашої новонароджуваної системи тестування давно перестали вірити лише стандартизованим тестам (хоча вони в них за століття застосування стоять на дуже високому рівні). Як серйозний, а інколи і вирішальний, параметр оцінки вступника університети пропонують різного роду співбесіди, написання есе, рекомендації шкільних вчителів. Часто результат тестування розглядається лише в поєднанні зі шкільними оцінками, причому не тільки підсумковими, але в динаміці за кілька років. Тут багато що можна застосувати і в нас, але не відразу випробовувати на всій країні, а в окремих університетах, навіть на окремих факультетах. Потім цей досвід (скажімо, за п’ять років) узагальнити і вже думати, що можна використати в національному масштабі.

Проте я поки що песиміст. НаУКМА вже двічі звернувся до Міністерства освіти і науки з пропозицією провести такий пілотний проект. Поки що відповіді немає. А розроблені МОН умови прийому студентів на наступний навчальний рік лише консервують те, що було зроблено цьогоріч – з усіма плюсами й мінусами, і навіть з додатковими мінусами. Отже – застій.

На Вашу думку, чи потрібно включити в процедуру проведення ЗТ наступних років окреме тестування на здібності особистості (прогностичний тест), чи навпаки слід цю можливість залишити кожному окремому ВНЗ, згідно з його уявленнями про "свого студента", й чи не створить останнє можливість для нових корупційних схем?

– Я прихильник університетської автономії, і, звичайно, за те, щоб університет одержав можливість і відповідальність у процесі пошуку "свого студента", визначаючи параметри прогностичного тесту. В іншому разі треба надати право визначення, "хто і куди" вступив Центру незалежного тестування. Це простіше і дешевше. В Центрі є база всіх потенційних абітурієнтів. Туди вони надсилають свої заяви з проханням прийняти до того чи того вузу. Можна навіть створити простеньку комп’ютерну програму, яка за цими заявами безсторонньо "розподілить" їх по різних вузах. 

Що ж стосується корупційних схем, то їх треба упереджувати. І це можливо. А до речі, чомусь ми зовсім не страхаємо такими самими схемами, коли мовимо про Центр тестування…

Наразі у державному секторі, і особливо у регіонах, з багатьох спеціальностей відчувається брак спеціалістів. Зокрема, не вистачає лікарів, юристів, ІТ-спеціалістів. За яких умов державне замовлення на випускників ВНЗ мало б стати ефективним засобом розв’язання кадрової кризи в Україні?

– Це результат абсолютно неконтрольованої з боку держави діяльності псевдо-вишів, про що я вже говорив. Немає кількісного браку лікарів, юристів, ІТ-спеціалістів тощо. Існує брак високо підготовлених або бодай достатньо підготовлених фахівців. І якщо роботодавці не хочуть брати на роботу випускників з дутими дипломами дутих ВНЗ, то держава повинна тут регулювати процеси. Навіть у приватних закладах необхідно мати державну ліцензію. Що стосується державного замовлення, то повинні бути забезпечені умови для його здійснення. Таке можливо, коли молодому спеціалісту створять бодай пристойні умови початку його трудового шляху. І коли держава сама знатиме, яких і скільки фахівців їй потрібно.

За радянських часів міцно був сформований ланцюг освіта – наука – виробництво (наразі бізнес). Чи чи досягли сучасні вітчизняні бізнесові структури усвідомлення необхідності капіталовкладень в розвиток національної освіти і науки?

– Процес усвідомлення бізнесом необхідності капіталовкладень в освіту й науку вже розпочався. Талановиті бізнесмени, власники розуміють, що без відповідно підготовлених сучасних спеціалістів вони не просто програватимуть конкурентам. Приходить розуміння того, що для успішності розвитку бізнесу необхідно, щоб і в партнерів, і навіть у конкурентів працювали фахівці. Звичайно, цей процес досить протяжний в часі й більшою мірою він реалізовуватиметься наступним поколінням бізнес-менеджерів.

В Україні кількість вищих навчальних закладів наближається до тисячі, це більше, ніж у всій Європі загалом. Чи переросте колись кількість університетів у якість отримуваних студентами знань і за яких умов? Чи може слід втрутитись державі та обмежити кількість вищих навчальних закладів, наприклад, більш жорсткими умовами ліцензування, чи ринок самостійно наведе лад і "не якісні" ВНЗ збанкрутують?

– Безперечно, ринок, як я вже згадував, своє зробить – думаю, в ближчі п’ять років. Але й держава не має права стояти осторонь. Втручання необхідне, але фахове, принципове і, що дуже важливо, доведене до кінця. Бо як часто буває – покричать, покричать, та й забудуть…

Чи потрібна українським університетам автономія й чи може це явище набути загальнонаціонального масштабу або ж так і залишиться експериментом? Можливо, переважна кількість існуючих ВНЗ навпаки проти такої перспективи, адже автономія з одного боку надасть самостійності, з іншого – посилить прискіпливість держави до якості отримуваних знань в кожному окремому ВНЗ.

– Майже чотири роки тому на Колегії МОН я ініціював питання про надання автономії кільком університетам для проведення експерименту. Це підтримав Президент України і тодішній ректор Львівського національного університету ім. Івана Франка. Ми навіть створили консорціум з НаУКМА, ЛНУ, Дніпропетровського національного університету, Харківського національного університету, Чернівецького національного університету, Донецького національного університету, Українського католицького університету та Університету "КРОК". І все! Наші спроби пробити бюрократичний спротив при одному міністрі, при іншому міністрі нічого не дали. А йшлося про експеримент, результати якого дозволили б визначити параметри надання автономії університетам в Україні. Це справді процес дуже складний, відповідальний. І згоден, багато хто й не хоче, щоб він розвивався, бо висвітлить істотні проблеми. Але це неминуче, і рано чи пізно автономізація університетів в Україні неодмінно відбудеться. Бо не можна навчати любити свободу як фундаментальний привілей homo sapiens, і самому не володіти тою Свободою.

В’ячеслав Степанович Брюховецький, 
Почесний президент Національного університету
"Києво-Могилянська академія"

Біографічна Довідка

Герой України, доктор філологічних наук, кандидат педагогічних наук, член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, член Спілки письменників України (з 1982 р.)

У 1989-90 рр. викладав у Ратгерському (США) і Манітобському (Канада) університетах. З 11.1991 - ректор, з 05.1994 – президент, з 09.2007 р. Почесний президент Національного університету "Києво-Могилянська академія". Автор понад 400 публікацій, зокрема 7 книг.

Нагороджений медаллю комісії народної освіти Республіки Польща (1996), орденами "За заслуги" III ст. (1997), Св. рівноапостольного князя Володимира Великого (1998). Лауреат премії "Визнання" (2001), пам’ятний знак "Видатному учаснику Помаранчевої революції" (2005), Офіцерський орден Станіслава (Республіка Польща, 2005), "Пальмова гілка" Французької Академії Наук (2006). Указом президента України присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави (2007).